На сайті “Главред” відбувся чат із учасниками легендарного гурту “Брати Гадюкіни”, який стояв біля витоків українського року, Павлом Крахмальовимта Михайлом Лундіним. Спілкуючись із читачами, вони розповіли, що для них означає отримання премії YUNA “За визначні досягнення” — першої премії такого рівня за всі 30 років існування гурту, як воно — бути класиком за життя, як реагують на запрошення приїхати з концертами до Росії, як ставляться до “російського року”, а також які результати прогнозують учаснику від України Melovin на “Євробаченні”.
Подаємо стенограму чату з Павлом Крахмальовим та Михайлом Лундіним.
Коли чекати на новий альбом? Чому він буде присвячуватися? Чому така назва — “Сміх і гріх”?
Павло Крахмальов: Якщо для себе не визначиш конкретних термінів, то того не станеться ніколи. Тому ми, як пострадянські люди, позначили собі строк — до 1 квітня видати на гора, принаймні технічно, всі пісні, які ми запланували в цьому альбомі. Про все інше (тираж, презентацію тощо) будемо розмірковувати згодом. Але, думаю, альбом презентуємо навесні.
Чому така назва? Тому що сміх і гріх танцюють разом, як чоловік і жінка. І наскільки той танок буде красивим, залежить від обох партнерів. В принципі, все наше життя складається зі сміху і гріху. Що з того вийде — скажуть слухачі та глядачі, коли почують альбом. Але можу сказати, що сюрпризів буде багато: це і соціальна лірика, і любовна лірика, і гріховна лірика, і справжній рок-н-рол.
Козаки, а що для вас означає нагорода премією YUNA? І як самі оцінюєте той внесок, за який вас нагородили? До речі, а чи були у вас в Україні хоча б якісь нагороди такого рівня для цього, чи у нас, як завжди своє не надто цінують, проте попса у фаворі?
Михайло Лундін: Коли ми починали, то не було розподілу на попсу, рок та іншу музику. Була лише українська музика, український андеграунд… Тоді ще не було навіть шоу-бізнесу як такого. Хто мав якісь ідеї, той їх і втілював у життя.
Але склалося так, що у нашій державі нам дали премію такого рівня вперше лише через 30 років нашого творчого життя.
Павло Крахмальов: На мій погляд, зараз настільки еклектичний час, що виокремлювати попсу, нарікати на неї, говорити, що вона апріорі є чимось поганим, я би не став. Якщо це якісна хороша музика, яка подобається людям, вона має існувати, має бути присутня. А ми — музиканти і художники у великому сенсі слова — маємо тримати ніс по вітру і щось брати в рок-н-рол електричне, щось попсове, щось з інших стилів. Так само попса має брати щось із року… З таких експериментів і вийде та музика, яка потрібна зараз.
Щодо YUNA… Нам, безумовно, дуже приємно. Номінація “За особливі досягнення” — це єдина номінація, яка не голосується і в якій не треба змагатися. “Брати Гадюкіни” — по праву в тій номінації, бо змагатися в нашому статусі нема з ким і нема за що.
Таку премію ми отримали вперше. У “Гадюкіних”, не дивлячись на те, що ми вже 30 років на сцені (і, слава Богу, що нас і досі слухають), постійно щось стається вперше. І вперше ми отримали таку нагороду. Вперше була червона доріжка для “Гадюкіних”, де ми, як ті корови — прийшли, нагадили і пішли. 🙂 Адже ходити по червоній доріжці — це теж мистецтво. Тож це приємно. Дуже дякуємо. І будемо старатися хоч одну ще премію заробити.
Таке філософське питання. Як гадаєте, чи зможуть колись українці та росіяни повернутися до нормальних добросусідських відносин? Коли і за яких умов це можливо?
Павло Крахмальов: В мене до цього часу є родичі, які живуть у Росії. Ми не спілкуємося на політичні теми.
Ваше питання не те що філософське — воно дуже складне, бо люди, які живуть у Росії, залежні від тої піар чи пропагандистської технології, яка існує в тій державі. Слава Богу, у нас інакша історія. Але саме тому ми зараз один одного не розуміємо. І завтра не зрозуміємо.
Як прийде час, і всі люди зрозуміють, для чого вони живуть, що для кожного є найціннішим у цьому житті, тоді будемо дивитися.
У вас було чимало прихильників у Росії. Як зараз? Чи підтримується з ними якийсь зв’язок? Запрошують із концертами в Росію? Що відповідаєте?
Михайло Лундін: У Росії у нас багато прихильників було і є. Зв’язок я підтримую із музикантами, але на політичні теми ми не говоримо. Нас і зараз запрошують на концерти в Росію. Але ми не їдемо. Така наша позиція, і вона у нас від початку.
Павло Крахмальов: Нещодавно був випадок, коли нашому директору задзвонили і запросили в Ялту із виступом на якомусь заході, але ми сказали, шо — нє. Вони з образою і зверхнім ставленням відповіли: “Як так! Туди приїде багато ваших прихильників з усієї Росії!”. На що ми сказали так: “Якщо у нас є прихильники, які нас конче хочуть почути, нехай приїжджають до нас на концерт — безпеку ми гарантуємо”. На цьому спілкування з цього приводу завершилося.
Як ставитеся до російського року?
Павло Крахмальов: Якщо серйозно, я просто не дуже знаю російський рок. Якось я ніколи не фанатів. Але дуже добре ставлюся до Юрія Шевчука, Андрія Макаревича, але я не досить глибоко знаю цю тему, тому нічого не можу сказати.
Ви є тими, хто стояв біля витоків українського року — відчуваєте власну історичну відповідальність? Взагалі, чим, на вашу думку, український рок відмінний від року будь-якого іншого?
Павло Крахмальов: Ми починали в такі часи, коли стався вибух. Вибух — етнічний, філософський, музичний. І саме український. Саме поняття вибуху дає шквал емоцій. В музиці емоція стоїть не на останньому місці. Тому в 1989-90 роках той вибух дав поштовх для розвитку української музики.
Михайло Лундін: Звісно, відповідальність ми відчуваємо. Але наші пісні — чесні. Це історії з життя. У кожного четвертого-п’ятого така історія була.
Павло Крахмальов: У наших піснях то і є Україна. Вона — різна: і весела, і сумна, і сміх, і гріх. Суто суб’єктивно, я би дуже хотів, щоб українці поменше скаржилися, бо все — в наших руках, і, як ми задумаємо жити в країні, так і будемо.
Михайло Лундін: А всі скаржаться: комусь грошей не вистачає, комусь — житла, комусь — хліба…
Павло Крахмальов: Якщо говорити про відмінність і особливість українського року… На мій погляд, а я є музикознавцем за освітою, то дуже характерна ладовість музики. Гуцульський лад є дуже притаманним, і він робить нашу музику відмінною від будь-якої іншої. Це дуже впадає в очі. Гуцульський лад із ритмічними відмінностями дуже схожий на блюзовий. Тому блюз і Україна — одне ціле…
Михайло Лундін: Тому ми і плачемо.
Як, по-вашому, наскільки змінився український слухач за 30 років? Як змінилися його смаки і вподобання? Вам особисто легше чи навпаки стало догоджати вибагливій публіці, яка зараз балувана і українськими, і зарубіжними музикантами?
Павло Крахмальов: Ми вже говорили про емоційність музики. Власне, за 30 років просто побільшало різних облич на наших концертах. Облич і поколінь. Приходять веселі дідусі і бабусі, тати і мами, їхні діти і вагітні жінки. І що головне для нас — вони посміхаються, дуже світлі. І, якби знімали на камеру обличчя на наших концертах, а потім показували, то ми всі були б більш позитивними, мали б віру в те, що все буде добре. Ми відчуваємо, як люди посміхаються і дістають дуже хорошу і позитивну енергію, а це головне.
Чимало ваших пісень є хітами, їх знають усі — від малого до старшого. Чим ви самі собі пояснюєте успіх ваших пісень, чим вони так чіпляють слухача?
Михайло Лундін: Ці пісні — це історії життя, вони чесні. Ніц видуманого нема. То всьо — правда. Тому я думаю, що люди, які приходять на наш концерт зі своїми дітьми, а їхні діти потім зі своїми дітьми, є показником того, що наші пісні — хороші. Ми їх самі любимо. Але, корім старих і відомих, у нас є й нові пісні, які теж стануть хітами, ми впевнені.
Під час цього Національного відбору “Євробачення” на сцену несподівано виринули “The Вйо” — принаймні нагадали про себе і свою творчість. А у вас не виникало бажання спробувати показати клас молодими та вступити з ними у конкуренцію на конкурсі такого рівня?
Михайло Лундін: В минулому році на Національному відборі виринули “Green Grey”, цього року — “The Вйо”. Це їхній вибір, принаймні вони показали себе. Ми б на таку штуку не пішли.
Павло Крахмальов: “Євробачення” — то не наш формат. Навіщо там сидіти і займати чиєсь місце, не пускати на конкурс талановитих виконавців? Хай вони роблять революцію в українській музиці. Ми, якщо їм це буде потрібно, їм допоможемо. Нам, в принципі, не має сенсу змагатися на цьому конкурсі, навіть заради одного чи двох праймових ефірів на центральних каналах.
Цікаво було б почути ваші враження від того виконавця, який поїде від України на “Євробачення”? Як гадаєте, чи зможе Melovin потрапити в десятку? Кожен розкажіть, хто у вас був фаворитом, і кого вважаєте гідним представляти країну в Європі?
Павло Крахмальов: Я вважаю, що Melovin може потрапити в десятку.
Михайло Лундін: А я вважаю, що — нє. Бо автентичного українського в цьому хлопцеві нічого немає — є просто форматний англомовний трек.
Павло Крахмальов: Але ми маємо усвідомлювати, куди і навіщо їде той виконавець. І я вважаю, що в тому форматі — він дуже цікавий.
Михайло Лундін: А я вважаю, що — ні.
Михайло Лундін: Моїм фаворитом був Kadnay.
Чи виступають “Брати Гадюкіни” за межами України? В яких країнах найшаленіше і найтепліше приймають?
Павло Крахмальов: Виступали, виступають і будуть виступати. Для мене є незрозумілим феноменом формація “Брати Гадюкіни” в тому сенсі, що місцева публіка, не емігранти, в Брюсселі, Парижі, Торонто, Мюнхені досить енергетично і жваво сприймає нашу творчість. То дає нам наснаги творити далі.
Ви виходите зараз в ефір якраз напередодні 8 березня — озвучте і свої думки в дискусії щодо того, чи треба нам це свято, чи його варто припинити відзначати? Ви вітаєте жінок 8-го?
Михайло Лундін: Треба залишити 8 березня. Принаймні для людей, які забувають вітати своїх жінок, для дуже зайнятих, для бізнесменів, людей з шоу-бізу — щоб вони могли привітати жінок. Ти ж жінку поздоровляєш, а не якогось диявола чи чорта.
Павло Крахмальов: Ми є старшими людьми, ми були виховані в Радянському Союзі, і 8 березня — то просто для нас звичка поздоровляти своїх жінок. В незалежній Україні з’явилося дуже багато свят, в які ми маємо вітати жінок. Але 8 березня для мене зараз — це просто свято весни і привід привітати свою жінку, приготувати їй сніданок…
Михайло Лундін: Салат “Мімоза”. Із цибулею. Та пєчоночний тортик.
Що можуть зробити артисти, аби посприяти припиненню війни? Якщо можуть…
Михайло Лундін: Робити свою справу. Чесно робити. Займатися тим, що вони уміють.
Павло Крахмальов: Ми робимо українську музику, і це — наша справа.
На частоту звучання в ефірі “Братів Гадюкіних” якось вплинуло запровадження квот на українську музику? Взагалі, як ставитеся до цього кроку?
Павло Крахмальов: Я дуже радо сприймаю квотність в українському ефірі. Ми почали чути шалену кількість хорошої і не дуже музики завдяки тому нововведенню. І час зробить з тої кількості свій відбір і дасть свої результати для якісної української музики. Ми — колектив, який радіє за молодих у цьому сенсі, а в нас все і так добре.
Як думаєте, російські рок-музиканти справді є рокерами, зважаючи на те, як лояльно вони ставляться до влади і її дій? Адже тільки одиниці з них наважаються чи вважають за потрібне щось сказати всупереч, а так — усі мовчать…
Павло Крахмальов: Станьте на місце людей, які живуть у Росії, не тільки рокерів. Насправді їм страшно висловлювати свою думку, тому що наслідки можуть бути непередбачувані. І це дуже важливо. А рок — це таке саме життя, тільки на сцені. Ці умовності життя не можуть не впливати на творчість і ставлення до влади, до життя.
До того ж, у російській музиці є різні люди. Важливою є особистість. Макаревич чи Шевчук можуть говорити про наболіле, а хтось — ні. І це приватна справа тої особистості, яка живе в даних умовах.
Замечаете ли вы разницу в восприятии вашего творчества и реакции публики на концертах в зависимости от региона Украины? По вашим наблюдениям, действительно ли такие разные украинцы востока и запада, юга и севера, Киева и регионов?
Михайло Лундін: Запад, безусловно, отличается от востока Украины. Отличается публика. Мы сами со Львова, где говорили на суржике, который до сих пор используют в общении, но не так, как в 80-х годах. Когда мы в те годы приезжали в восточные регионы Украины, нас там до конца не понимали. Как английский юмор… Сейчас — все украинцы, а мы играем для украинцев, для своего народа.
Павло Крахмальов: Мы выступали во всех регионах Украины, и ни разу на наших выступлениях не прозвучало обвинений в наш адрес по поводу националистической позиции или языка. В Донецке, Луганске, Львове, Франковске или Севастополе мы всегда видели позитивных людей, которые хотели слушать нас, а мы хотели им играть. Сегодняшняя ситуация — другая. Она заключается в политической плоскости, и ее анализировать мы не будем.
Чи маєте якусь традицію чи ритуал перед виходом на сцену, задля успішного виступу? Чи ви не забобонні люди?
Михайло Лундін: Нічого не маємо.
Павло Крахмальов: Я мовчу півгодини до концерту і 15 хвилин після нього, бо хвилююся.
Як, по-вашому, слід карати артистів, які зараз гастролюють у Росії чи їздять туди за “самоварами”?
Михайло Лундін: Ми — не судді. То справа кожного.
Павло Крахмальов: Є люди, які ходять до театру в босоніжках і спортивних штанях, а є такі, що так не ходять. Але чомусь впускають і тих, і інших. Це питання етичного і патріотичного виховання кожної конкретної людини. А політичні питання повинні не ми тут вирішувати.
А чи буде тур на підтримку “Сміх і гріх”?
Павло Крахмальов: Буде у цьому році. Вся інформація на наших ресурсах у мережі.
Нині стали модними серед артистів спроби себе в політиці. Чи бачите ви толк від цих спроб? Уже багато хто посидів у Раді (Вакарчук, Руслана, Повалій, Огнєвіч тощо), а тепер от вже деякі і на президентство замахуються… У вас не виникає політичних амбіцій? Із вашим досвідом та правильною самоіронією ви б могли стати непоганими депутатами, не гіршими за інших, це точно.
Михайло Лундін: Раз ти музикант, ти повинен займатися музикою.
Павло Крахмальов: Законами в нашій державі мають займатися професіонали, а не артисти. Музиканти мають працювати на своєму місці, але вони можуть радити політикам. Політики, як вивчаться у дипломатичних та політичних вишах, будуть видавати хороші закони. Ми — за професіоналізм в усіх сферах.
Чому гурт вирішив не шукати заміну Сергію Кузьмінському? Як думаєте, що б сказав Сергій, якби почув сьогоднішніх “Гадів”?
Павло Крахмальов: А як можна знайти заміну Сергію Кузмінському? Це неможливо. Бо принциповий момент у тому, що кожна людина — незамінна. А Кузя би засміявся, якби почув нинішніх “Братів Гадюкіних”. Та він і так чує…
Михайло Лундін: Він би сказав: “Пацани, ви що, погнали?”.
“Брати Гадюкіни” вже давно стали класикою української рок-музики, вже є покоління, яке виросло з вашою музикою… Скажіть, як воно ото — бути класиками за життя?
Михайло Лундін: Класиками бути дуже кльово і почесно.
Павло Крахмальов: Коли я навчався в музичній школі, у нас у коридорах висіли портрети Баха, Генделя, Моцарта, Шопена, і я думав завжди: “Невже прийде такий час, коли і мій портрет буде висіти поруч із Бахом? У перуці, в камзолі…”. Слава Богу, що такого не сталося…
Чи є якісь пісні чи рядки в якихось із ваших пісень, за які вам соромно? І які б ви хотіли б переробити?
Михайло Лундін: Нічого б ми не хотіли переробити. Ні за що не соромно.
Павло Крахмальов: На те немає ні часу, ні бажання.
Хлопці, хто з наших політиків став прототипом тієї курви, про яку співаєте у відомій пісні? Хто аж так надихнув вас?
Павло Крахмальов: То збиральний образ. “Курва” в перекладі з іноземної “кривий”. Тема крива, а пісня вийшла хороша.
У чому секрет довголіття гурту? Адже 30 років — це дуже солідний вік! Чи відчували ви, коли гурт тільки створювався, що він успішно витримає випробування часом?
Михайло Лундін: Гурт витримує випробування часом тому, що ми всі точно знаємо, що ми любимо, за що любимо і як ми любимо. Тому перепони і випробування часом нас тільки згуртовують. І ми ще щось покажемо цікаве…
Павло Крахмальов: Жінки, любов і секс.
akim_: Від якої події веде відлік історія гурту “Брати Гадюкіни”?
Михайло Лундін: У 1988 році з’явився Кузя, підійшов до мене і сказав: “Давай замутимо якусь поганочку!”. Ось і замутили “поганочку”. І цей грибочок росте і росте…
Павло Крахмальов: А наші слухачі його підкормлюють.
akim_: Які цікаві заходи плануються з нагоди 30-річчя гурту?
Павло Крахмальов: Поруч із нами постійно опиняються люди, які крадуть наші ідеї. І ми досить багато речей тепер тримаємо в секреті. Рік буде насиченим, цікавим. Ми доведемо, що “Брати Гадюкіни” не тільки існують, а будуть існувати завжди.