Що спричинило розрив співпраці з паном Кузіним? Чому свою творчість співачка розпочала з нуля? Як любовний трикутник вирішився на її користь? Про це в ексклюзивному інтерв’ю MamaRika розповіла для газети «Високий Замок».
– Анастасіє, з яких причин розгорівся конфлікт з продюсером Сергієм Кузіним?
– Конфлікту не було. Розійшлися без емоцій та скандалів. Контракт закінчився – і я вирішила більше його не продовжувати. Спільний музичний проект не мав перспективи. Я була далекою від музики, яку пропонував Сергій Васильович. А пісні, які хотіла співати я, продюсер «не бачив» і не знав, як їх продати.
– Чому змінили сценічне ім’я на MamaRika?
– Сценічний псевдонім Еріка належав продюсеру з часів існування музичного телепроекту «Фабрика зірок», в якому я брала участь. Продюсер поставив перед фактом: або викуповую в нього свій псевдонім і репертуар, або залишаюся без нічого. Я обрала друге. Не хотіла тягнути за собою шлейф «попсового» минулого. Безглуздо витрачати гроші на музику, яка не приносить морального задоволення.
– В яких тепер стосунках з екс-подюсером?
– Нейтральних. Він видалив мене з друзів у Фейсбуці (сміється). Мій репертуар змінився кардинально. Нарешті співаю пісні, які подобались з дитинства, але я багато років не мала змоги їх виконувати. Музичний проект Еріка був комерційним, а MamaRika – це моя душа. В ньому я справжня. Основний креативний продюсер проекту MamaRika – я, виконавчий – мій чоловік Сергій Середа, саунд-продюсер – Ваня Клименко. У нас – творчий тандем: я пишу музику, Ваня – тексти. Разом створюємо аранжування. 90 відсотків нашої з Ванею авторської музики – у дебютному музичному альбомі «Кач».
– Чимало українських співаків прагнуть взяти участь у новорічних музичних програмах…
– Я не співаю попси, щоб зніматися у «голубих огоньках». Після Нового року презентуватиму кліп на пісню «Ходять Хлопці До Дівчат», яка за відгуками слухачів та медіаменеджерів є потенційним хітом. Розпочала творчий тур на підтримку альбому «Кач». 14 грудня у Києві відбудеться мій перший сольний концерт під сценічним іменем MamaRika.
– Кілька років тому ви мовили: «Моє особисте життя – табу». Зараз Сергія Середу називаєте «подарунком долі»…
– Два роки тому ми разом із Серьогою мали вести програму на музичному каналі. Програма вже не виходить, але я досі вдячна каналу та його менеджменту за ту зустріч. Але ж наші особисті стосунки розпочалися в Одесі – його рідному місті. Зустріти мене з потяга повинна була дівчина, яка на Сергія накидала оком. Приїжджаю на вокзал – мене ніхто не зустрічає. Телефоную Сергієві. Приїхав, допоміг поселитися в готелі, показав Одесу. Слово до слова – з’ясували: давно симпатизували один одному, але між нами стояла «конкурентка», та сама дівчина, яка не зустріла мене на пероні. Почали зустрічатися. Потім сказала цій «леді»: «Найкраще, що ти могла зробити, – не зустріти мене на вокзалі».
– Чим Сергій привернув до себе вашу увагу?
– Коли я пішла від продюсера, Сергій першим простягнув руку допомоги. «Не переймайся, – заспокоїв. – Разом усе витримаємо». Якби тоді морально мене не підтримав, не знаю, чи змогла б почати творче життя з чистого аркуша.
Сергій – моя опора. Уміє відповідати за свої слова. Наше життя – на колесах: то я на гастролях чи ефірах, то він. Зрідка випадає можливість поїхати кудись разом. Офіційно ми не одружені. Але ми – одне ціле, сім’я. Щоб зрозуміти це, не обов’язково ставити штамп у паспорті. Скільки для мене зробив Сергій за останні три роки, стільки не зробив жодний мужчина за все моє життя. Адже не за чутками знаю, як важко без сторонньої підтримки будувати сольну кар’єру.
– Стежину на велику сцену ви проторували самотужки. Із-за невдач пережили депресію. Однак зуміли зібратися з силами і неодноразово здобували перемогу на престижних музичних конкурсах, навіть в Америці. Вам пропонували залишитися в Голлівуді. Чому відмовились?
– Коли у 14 років без жодних знайомств я перемогла на конкурсі «Червона рута», вірила: ось вона, жар-птиця – в моїх руках… Згодом зрозуміла: вона може і випурхнути. Так і сталося. На «Фабриці зірок-1» мій вокал не оцінили. Не потрапляла «під стандарт»…
Там вокальні дані, наскільки я зрозуміла, не були еталоном для перемоги. Важливішим критерієм були зовнішні дані, сексуальність, вміння себе подати. Я ж була таким собі «гидким каченям». Наївно вірила, що для журі на першому плані – вокальні здібності, а у відповідь почула: «Вы хорошо поете, но нам не подходите». Чому – не пояснили.
– Натомість після того ваш вокал високо оцінили відомі американські продюсери...
– Приємно, що на телепроекті «Американський шанс» у Голлівуді мій спів достойно оцінили артисти світового рівня: Стіві Уандер, Брайан МакНайт, актор Ерік Робертс… Дивувалися, що «біла дівчина співає чорну музику». Насправді, джаз співаю з дитинства. «Не проґавте цю співачку, – казали продюсери. – Вона – український самородок». В мене, як співачку, вселили надію. Навіть голлівудські дизайнери пропонували співпрацю. Однак після завершення телепроекту я повернулася додому…
– Зіткнулися з тим, що в рідній державі ваші вокальні здібності нікому не були потрібні…
– Ким тільки не довелося працювати: офіціанткою, менеджером, співачкою у ресторанах, нічних клубах. На позичені гроші орендувала у Львові квартиру, одягалася в «секонд-хенді». Ледь виживала… Нерви були натягнуті, мов струни… Почувалася приниженою, нікому не потрібною, упала в депресію. Бо під час телешоу ти «зірка», а коли проект завершується, не кожен молодий артист має змогу і сили будувати творчу кар’єру.
Зуміла взяти себе в руки. Педагог Богдан Стефура, в колективі якого раніше співала, допоміг відкрити вокальну студію. Молоді набралося так багато, що студія перетворилася у формацію. Тоді переконалася: Господь дає тому, хто стукає у двері…
– … і на «Фабриці зірок-3» стали зіркою…
– Потрапила туди випадково. У конкурсі повинна була брати участь моя учениця. Вона не приїхала, і свій шанс випробувала я, – така собі невипадкова випадковість. Думаю, Бог нагородив мене за несправедливі страждання та поневіряння. «Фабрика зірок-3» офіційно вважається найпопулярнішим розважальним шоу за всю історію сучасного українського телебачення. Нині моє творче й особисте життя змінилося докорінно.
– Якось ви сказали: «Принципово не працюю з жінками. Вони хитріші, заздрісніші, підступніші, аніж чоловіки». Думка змінилася?
– Ні, своїй думці не зраджую. Де багато жінок – там багато проблем. Комфортніше працювати з чоловіками. Мені імпонує їхній цинізм, раціоналізм. Єдина жінка в моїй команді – концертний менеджер. Дівчина з характером, до речі, як і я. І ще стиліст. З нею я можу трохи побути «дівчинкою» (сміється). Не раз обпікалася на дружбі з жінками. Жінка в жінці бачить конкурентку. Прекрасно ставлюся до представниць прекрасної статі. Однак довіряю лише матері, старшій сестрі і бабусі.
– Невже у вас нема подруг?
– У школі в мене була подруга. Але коли проти мене постав увесь клас (зі мною ніхто не розмовляв), вона перейшла на їхній бік. Це була перша серйозна зрада в моєму житті.
Однокласники вважали мене надто гордою і зверхньою. Я не страждала із-за цього. Це був перехідний вік, який треба було пережити. Мене часто зраджували друзі. Залишали тоді, коли найбільше потрібна була їхня підтримка.
– Розповідали батькам про конфлікт з однокласниками?
– Серйозну розмову мала з мамою. Вона мене вчила: «У подібних ситуаціях причину насамперед шукай у собі. З людьми треба навчитися розмовляти. Поцікався у кожного однокласника, чому він пішов проти тебе». Я поцікавилась. І зрозуміла: мама права. Це я була винна, що розгорівся конфлікт, бо поводилася з ровесниками зухвало. Я змінила свою поведінку – і стосунки налагодились. Згодом навіть стала першим захисником свого класу.
– Ваша мама, мабуть, добрий психолог?
– Мої батьки – психологи по життю. Виховували мене словом. Мама казала: «Ти доросла і повинна вміти відповідати за свої вчинки. Нема проблеми, яку не можна було б вирішити діалогом». Батьки підносили мене в моїх власних очах. «Ти найкраща», – казали. Такими словами вселяли віру в себе. А щоб я не зазнавалася, після похвали наголошували на недоліках, мовляв, працюватимеш над собою – досягнеш успіху. Мама, до речі, родом з Івано-Франківщини, батько – з Челябінська. Познайомились в Одесі (як і ми з Сергієм). А ми з сестрою народилися на Львівщині.
– У вашій родині є артисти?
– Я перша (сміється). В нашій оселі звучали «фірмові» західні мелодії. В матері, як і в покійної бабусі, – чисте сопрано. «Яка там консерваторія, – казали бабусі родичі, коли вона збиралася туди поступати. – А господарством хто займатися буде?». Її мрія так і не збулася. Мама також не реалізувала себе в мистецтві. Вона зраділа, коли вчителька музичної школи у Червонограді Лідія Павлівна зателефонувала і похвалила мене: «Дитина обдарована, її співочий талант треба розвивати».
Я люблю жартувати, що дитинства в мене не було. Кожен день був розписаний по хвилинах: танці, музика, вокал, англійська, конкурси, фестивалі… Прокидалась вдосвіта – поверталась додому пізно увечері. У 14-ть музику закинула, просто хотіла від неї відпочити. А через два роки зрозуміла: хочу професійно займатися творчістю.
– Чи змінив вас шоу-бізнес?
– Стала відповідальнішою, впевненішою у собі, жорсткішою, прагматичною. Зараз без уміння спрогнозувати наступний крок ніяк не можна. У моїй команді лише дорослі чоловіки. І сама підходжу до вирішення проблем по-чоловічому. Лише так у шоу-бізнесі вибореш повагу до себе і станеш повноцінним партнером.
У мене надто сильно розвинуте почуття справедливості. Не будую кар’єри, розштовхуючи конкурентів ліктями. Намагаюся не заздрити. Народилася в рік Змії, а вона ніколи не нападає першою. Та якщо боляче зачеплять моє «я» – «вкушу» у відповідь. Вдома я жіночна, любляча, вразлива… Розділяю поняття «дім» і «робота».
Розмовляла Валентина ШУРИН.