Актор, телеведучий, спортсмен та найкрасивіший чоловік планети за версією міжнародного конкурсу Mister Sea World – Богдан Юсипчук в інтерв’ю журналу “На висоті”.
Богдане, розкажіть про свій перший досвід участі в конкурсі краси, скільки вам було років?
– Перший раз я брав участь у конкурсі чоловічої красі, коли мені було 25. І одразу висока планка, міжнародний рівень – Mister World, фінал якого проходив у Великобританії. У мене в житті зажди так: внутрішні амбіції реалізуються завдяки зовнішнім факторам, які дають шанси боротися не стільки з оточуючими перепонами, скільки із самим собою. Конкурс був розбитий на підконкурси: спортивний, творчий, мультімедійний, вихід у костюмі та екстрим-челендж. Саме в екстрим-челенджі і творчому конкурсі я ввійшов в трійку і четвірку переможців. На момент фіналу конкурсу, після двотижневого перебування там, якщо взяти до уваги всі підконкурси, я показав найкращий світовий результат.
Як взагалі виникла ідея брати участь у конкурсах краси? Що було найскладнішим на шляху до перемог?
– У підлітковому віці, коли я ще жив із батьками – у маленькому містечку Косів на Івано-Франківщині, мені до рук потрапив якийсь глянець зі статтею про Містера та Міс Україна. Мене це трохи здивувало: невже таке існує? Про конкурси краси для дівчат я чув, а ось для хлопців… Так у мене з’явилася мрія поборотися за титул Містера. При цьому я розумів, що в провінційному містечку це неможливо – про мене так ніхто не дізнається. І прийняв рішення переїхати до Києва.
Але в мене не було такого, знаєте, феєричного: прийшов – побачив – переміг. Все, що я зараз маю, далося мені важкою працею над собою. Внутрішньою і зовнішньою.
Ось і з моїм першим конкурсом краси було саме так. Після багатьох спроб протягом двох років, я, нарешті, знайшов контакт людини, що була представником міжнародного конкурсу Mister World в Україні. Правда, після того як я відправив офіційний запит у Великобританію, до національного конкурсу «Містер Україна» залишався тиждень…
Тож, найскладніше на шляху до перемог – не втрачати віру у себе і оточуючий світ.
Що вважаєте своєю найбільшою перемогою?I чи плануєте в подальшому участь в конкурсах краси?
– Напевно, на сьогодні моя найбільш значуща перемога – це титул найкрасивішого чоловіка планети за версією міжнародного конкурсу Mister Sea World, що проходив у Перу.
За три місяці до конкурсу я відмовився від будь-яких зйомок та кастингів. Тому що будь-які зйомки та кастинги – це час та енергія, потрібні для фізичної та моральної підготовки. Я намагався висипатися, тренувався кожен день у тренажерній залі, правильно харчувався і підтягував англійську… А коли потрапив до Перу, зрозумів: організатори та практично всі конкурсанти взагалі не володіють англійською і спілкуються виключно іспанською! Англійською спілкувалися тільки я, Містер Індія та Містер Болгарія.
Каталізатором моєї перемоги, вважаю, стала співбесіда із організаторами. Серед моїх конкурентів було багато достойних хлопців, але більшість з них провалилися саме на інтелектуальному рівні. Але ж це не просто конкурс краси! Якщо б переможців обирали виключно завдяки зовнішності, достатньо було б відправити своє фото та відео. Чоловік-конкурсант повинен бути ерудованим, відвертим, комунікабельним, позитивним, швидко знаходити вихід із будь-якої ситуації. Тому під час конкурсу і завжди був сконцентрований, намагався демонструвати виключно кращі якості і думав виключно про перемогу.
Під час підготовки за нами постійно стежив менеджмент конкурсу, створювалися різні провокаційні ситуації (наприклад, тусовки у клубах чи поїдання піци з картоплею фрі замість корисної їжі). Мене навіть випробували на зрадництво. У тренувальному таборі я здружився із Містером Болгарія. І ось. Викликає мене якось на розмову один з організаторів: «Богдане, ти класний хлопець. Вважаю, ти переможеш. Але є ще один претендент – Містер Болгарія. Розкажи про нього. Можливо, в нього є якісь погані звички або він вчинив якось неправильно? Можливо, перемога вже у твоїх руках…» Я відповів: «Якщо Містер Болгарія достойний перемогти, нехай буде так. Він класний хлопець, в мене до нього немає ніяких питань». Ви ж розумієте, що це була справжня перевірка «на вшивость»?
Не можу не відмітити, що серед хлопців немає й п’яти відсотків тієї конкуренції, яка коїться за лаштунками жіночих конкурсів! Єдине, могли трохи підколювати, коли, наприклад, на фуршеті ти обираєш щось калорійне: смачно? ну-ну, їж-їж, подивимось на твою форму пізніше.
Безперечно, ця перемога стала для мене поштовхом у так зване «медійне» життя. І звичайно, вона дала мені багато шансів, які я, сподіваюся, максимально використав. До того ж про нашу країну почули ще більше людей на іншому континенті. При цьому почули в позитивному ключі – вагомий нюанс з урахуванням загальної репутації України на міжнародній арені.
Всіх зазвичай цікавить питання стосовно грошей. Кажу відверто: цей конкурс будь-яким чином фінансово не стимулюється.
На рахунок подальших дій у цьому напрямку… Вважаю, що контексті конкурсів я вже все довів. Зараз концентруюся на своїй основній, акторскій діяльності – активно знімаюся у кіно та серіалах. Кожен день по буднях разом із популярною співачкою TAYANNA веду програму ЖВЛ («Життя відомих людей») у ранковому ефірі телеканалу 1+1. В якості режисера знімаю автобіографічну стрічку. Продюсую онлайн-серіал. Запускаю спортивний онлайн-марафон «Тіло під ключ», завдяки якому кожен може трансформувати своє тіло на краще. Розвиваю інші бізнес-напряки. Наприклад, нещодавно став партнером Микити Заднепровського – керівника найперспективнішої в Україні інтернет-агенції рішень для бізнесу, що розробляє сайти, автоматизує бізнес-процеси, займається веб-дизайном та просуванням в інтернеті.
Ви часто знімаєтеся в кіно, граєте в серіалах, ведете програми на ТВ. Що вам з цього ближче?
– Ну, звичайно, ближче всього для мене акторська діяльність. Це моя професія й найулюбленіша справа. Але, якщо вже зовсім відверто, зараз мені комфортно і в телестудії перед камерами. Я вже маю деякий досвід, відчуваю технічні й творчі моменти роботи телевезійного ефіру. І кайфую від цього.
Яка роль на сьогоднішній день найулюбленіша? Яку роль ви мрієте зіграти в майбутньому?
– Гадаю, моя найулюбленіша роль ще попереду. Але могу відзначити роль, яка стала вагомою на старті моєї акторської кар’єри. Це роль Артура у фільмі Любимира Левицького «Тіні незабутих предків».
Мрію зіграти Джокера. І мріяв ще до того, як це стало мейнстрімом (посміхається). Вважаю, що зможу втілити на екрані образ Гастона з класичного твору «Красуня і чудовисько». Впевнений – це моя роль, і я хочу її зіграти так, як ніхто до мене не грав. Так. Обидва персонажі незвичні для позитивного або «солоденького» образу, в якому мене бачить більшість глядачів. Але ж сенс творчого існування актора – це перевтілення і різнобарвність персонажів.
У вас вже є режисерські роботи, а який фільм мрієте зняти?
– Я адекватно сприймаю оточучий світ. І розумію: мені ще треба реалізуватися в якості актора. І намагатися не розпилятися. Але якби зараз в мене видалася нагода щось зняти, це були б пригоди на кшталт епопеї «Індіана Джонс». З неймовірними трюками, стріляниною, шаленим коханням і фантастичними горизонтами майбутнього.
Ви дуже затребувані, чи виходить у вас викроїти час на свої хобі, інтереси, особисте життя?
– Так. Часу катастрофічно не вистачає. Але, як доводить практика, проблема не в часі, а в тобі. Точніше, в твоєму вмінні планувати і вдосконалювати свій графік.
На рахунок хобі. Все, що приносить мені задоволення, якимось чином пов’язано з акторською професією. Тобто я щаслива людина – заробляю тим, що займаюся улюбленою справою.
Ви – кандидат в майстри спорту з греко-римської боротьби. Продовжуєте зараз тренуватися? Або захоплюєтесь іншими видами спорту, наприклад, екстремальними?
– Боротьбою серйозно не займався більше 10 років. Міняються цінності і приорітети. Все, що мені могла дати боротьба, все, що мені було потрібно на той момент, я отримав. Екстриму мені й по життю вистачає. Але виплеснути адреналін я завжди готовий. На жаль, або на щастя мені з кожним днем все менше дозволяють це робити контракти та мій продюсер (сміється). Я стрибав з банджі та з парашутом. Підкорював Гімалаї. В планах сплавитися на байдерках.
В залі тренуюся майже кожен день, якщо дозволяє графік зйомок. Якісне тіло – це складова моєї професії . От тільки нещодавно я змінив спортивну залу на тренування по ММА. Дуже кайфую від цього! Ось де роздача адреналіну – можна бити і руками, і ногами, боротися, душити! (сміється). Правда, тиждень назад в бою зламав вухо. І коли воно стало чорніти і пухнути, зрозумів, що можливо і не треба поєднувати саме ММА з акторством та телевізійною кар’єрою (посміхається). Але мені подобається саме такий спорт. Все чесно. Прогавив – отримав люлєй. Там вигартовується характер.
Чи любите ви подорожувати? Яка країна найбільше вразила і чим?
– Подорожі – це одне з найголовніших захоплень мого життя, окрім акторства і жінок (сміється). Подорожі – це не тільки пізнання світу, це пізнання самого себе. Це можливість змітити буденну картинку життя. Творчій людині без подорожей існувати практично неможливо. В мене ціль – до 70 років відвідати всі країни світу.
Мабуть, найбільш гармонійно я почував себе у США. Голівуд – моя мекка. І це не пафосні слова. Це бажання реалізуватися там, де комфортніше. При цьому я відверто залишаюся патріотом України і не збираюся переїзджати до Голівуду назавжди.
Минулої зими провів пару місяців у Таїланді. Можу розповідати годинами про цю різнобарвну країну!
Найнезрозумілішою країною для мене поки залишається Південна Корея. Практично інша планета.
Взагалі я швидко пристосовуюсь до оточуючих обставин і зміни клімату. Обожнюю літаки і аеропорти. Мій знайомий психолог радить: якщо в житті щось пішло не так, їзджай до аеропорту, посидь там, випий кави. Одразу наберешся сил. У аеропортах особлива атмосфера, більшість людей там в гарному настрої, тому що чекають на яскраві пригоди, на зустріч із близькими людьми, на позитивні зміни в своєму житті.
У літаках легко засинаю і бачу цікаві сни. Не боюся турбулентності. Моє правило: якщо не можеш змінити ситуацію, зміни до неї відношення.
У Непалі я пройшов трекінг навколо Аннапурни й піднявся на перевал Торонг-Ла на висоті 5416 метрів. Один з нашої трійки загубився, и щоб знайти його, ми повинні було йти по горній дорозі вночі на декілька годин більше запланованого. Там я врятував ізраїльського туриста. Вночі він постукав до мене у гестхауз. Англійською він говорив дуже погано, але зрозумів, що йому дуже погано. І припустив, що в нього сальмонелез. В руках чоловіка був навігатор. Він пояснив, що спробував викликати вертоліт, але вночі це навряд чи. Ломаною англійською він пояснив, що у сусідньому селищі є громадяни Ізраїлю. Я розбудив власників гестхауза, вони побігли до сусіднього селища. А я поки дав чоловіку пігулок і дочекався його земляків.
Я спав тоді лише пару годин перед восходженням на перевал. По дорозі ми зустрічали людей, яким довелося повернутися з причини горної хвороби. Деякі були без тями, іх несли товариші. Сніг блистів так, що навіть у спеціальних окулярах на нього неможливо було дивитися. Останні кілометри я йшов із заплющеними очима. Але все ж таки дійшов!