-Під час кожної поїздки розумієш, що ми більше ніколи не будемо тими, що колись, – зізнався лідер гурту “ТІК” Віктор Бронюк в інтерв’ю газеті “Народна Армія”.
Скоро свято Покрови, День козацтва.А віднедавна – ще й офіційний День захисника Батьківщини. Це особливо актуальна тема, адже саме зараз нашу країну захищають справжні герої. Гурт «ТІК» неодноразово відвідував бійців у районі АТО, навіть кліп там зняли до своєї пісні «ІсторіЯ». Розкажіть про свої поїздки. Як вирішили туди їздити? Де бували? Коли поїхали вперше?
– Коли почалася війна, як кожен нормальний чоловік, я задумався, чим особисто я можу допомогти, що зробити, щоб від мене було більше користі. Оскільки у армії я не служив, розумів, що на фронті толку від мене буде мало. Тому й зосередився на організації допомоги бійцям. Коли тобі по телефону починають дзвонити друзі і знайомі, з якими ще вчора ти пересікався і говорив про побутові проблеми, а сьогодні вони розказують про обстріли, присилають фотографії, показуючи чим і як воюють, всередині все перевертається…
Потреб у війську на початку війни було багато. На той момент не було ні чим воювати, ні на чому їздити. Ми почали мобілізувати усіх своїх знайомих. Дізнавались про проблему і кожен докладав усі зусилля та зв’язки, щоб її вирішити. Дуже швидко вибудувалась така надзвичайна комунікація, що питання вирішувались у фантастичні строки просто у телефонному режимі: «Треба те й те…» – «Знайдемо!» Вперше у зоні АТО я побував, коли з вантажем ми приїхали на базу до хлопців 93-ї окремої механізованої бригади. Хоча той запах війни довелось відчути ще раніше. У березні 2014 року під час «Великого туру маленькими міста» наш гурт «ТІК» заїхав до авіабригади, яка базувалася у Старокостянтинові Хмельницької області. Для військових тоді ми виступали на імпровізованій сцені з причепа – прямо поміж літаків, які були поставлені у режим бойового чергування. І коли тільки мали виходити на сцену, була оголошена бойова тривога І ступеню.
Напевно, саме тоді вперше охопило моторошне відчуття й усвідомлення, що це не якийсь фільм про війну, а реальний час, реальні люди і події… «ТІК» і до, і після цього багато виступав у військових частинах, але у даній ситуації відмінність була у тому, що коли ти їдеш на передову – розумієш, що війна близько, а тоді у Старокостянтинові війна ніби була далеко, але навіть за тисячу кілометрів від лінії фронту військові несли бойове чергування… З гуртом «ТІК» у повному складі і сам з гітарою у руках я за першої ж можливості їжджу на Схід, щоб піснями та своїми концертами підняти настрій і бойовий дух нашим хлопцям, і просто щоб привезти їм щось смачне та потрібне. Бути осторонь просто неможливо! Особисто мені важливо по закінченні всього цього мати можливість пояснити дітям, що я робив. Коли прийде час і вони запитають: «А що ти робив у цей період?» – я зможу їм відповісти.
Відчувати підтримку для наших воїнів і жителів Донбасу дуже важливо. Тому коли є можливість і час, «ТІК» з радістю дає концерти на Сході. Торецьк, Покровськ, Соледар, Авдіївка, Очаків, Маріуполь, Краматорськ – за три роки війни ми побували майже у всіх селах, містечках та містах, дотичних до лінії фронту. Виступати доводилось і у лісах, і на складах, і на військових плацах, і на стадіоні. З великих концертів найперший мали після звільнення Краматорська, де у 2015 році на День незалежності співали на площі.
Дуже багато знайомих, які працювали у різних миротворчих місіях та волонтерських центрах, попереджали, що тоді була дуже велика терористична загроза. Але, дякувати Богу, все пройшло нормально. У всіх містах Донбасу люди вже четвертий рік живуть поруч з війною. І їм конче потрібно давати відчути себе незабутими. Багато хто зі знайомих постійно запитують: «Чи не страшно там виступати?» Звичайно, певний страх є. Але люди у цих містах взагалі кожен день переживають всі ці відчуття і, на жаль, вже до цього страху звикли… Їх хоч якось хочеться підтримати, щоб вони відчули, що ми про них аж ніяк не забуваємо. Ми потрібні, тому без роздумів їдемо!
– Як зустрічають бійці? Щось дарують?
– Зустрічають завжди з особливою щирістю. Щоразу ми з бійцями обмінюємося прапорами. Також багато дарують шевронів – вже й чимала колекція назбиралась.
А у 2015 році коли ми були біля аеропорту, куди привезли автомобіль, один боєць як побачив, що в мене немає ні бронежилета, ні жодного іншого захисту, одразу протягнув свій. Сказав: «У цьому бронежилеті я пройшов Іловайськ, тепер хочу подарувати його тобі!». Щирість наших хлопців щоразу дуже вражає!
Пам’ятаю, як у одні з перших поїздок після концерту один боєць дуже засмутився, що не має що подарувати. І хоч я казав, що нічого не треба, він не зупинявся: «Ну хоч що-небудь на згадку візьми. Дивись, який осколок гарний! Бери його!..»
Наші герої, які вже не один день, місяць і рік захищають незалежність України і мирне небо над нашими головами, настільки втомлені від щоденного напруження, тієї обстановки, що їм потрібно бачити свіжі обличчя. Кожна подібна зустріч – це дуже гарна мотивація дня них і розуміння, що ти не просто сам на сам з ворогом. Що все-таки є підтримка людей, які цінують те, що ти робиш, вболівають за тебе і які готові тебе підтримати, допомагаючи, хто чим може.
Особисто я за ці роки війни неодноразово був вражений вчинками простих людей, діток, які розбивали свої скарбнички, віддаючи всі свої заощадження на речі, необхідні солдатам. І хлопці на фронті цю турботу дуже відчувають! Як би там не було, саме дякуючи українському народу до цих пір збережений дух вольності і незламності. Ми вистояли! І я вважаю, що на сьогоднішній день це вже не та армія, яка була у 2014 році. Це армія, яка навчилася воювати. Так, ціною великих втрат, але вона здобула бойовий досвід і на сьогодні вже гідно протистоїть агресору.
– За час АТО Ви написали багато патріотичних пісень, присвят воїнам. Це важка тема. Де берете сили і натхнення?
– Сил та натхнення додають незабутні знайомства та події, свідком яких стаєш, перебуваючи на Сході. Хоча багато патріотичних пісень написані ще до всіх буремних подій – ніби всередині передчуття було. «Люби ти Україну!» – пісня 2013 року, а «Запах війни» взагалі була написана ще 15 років тому. Я не показував її назагал, тому що коли не було війни, вона не сприймалася і не була актуальною. А коли все трапилося, спільно з нашим другом, режисером і оператором Ярославом Пілунським, який зробив багато проектів у складі творчого об’єднання «Вавилон 13», ми зробили відео, яке присвятили волонтерам – людям, які ні на хвилину не задумуючись, лишали свій бізнес, тепло і сімейний затишок та йшли допомагати нашим хлопцям.
– Ви – теж активний волонтер, відправляєте вантажі на передову. Що здебільшого передаєте? Хто допомагає збирати кошти? Скільки загалом за три роки вдалося зібрати вам як волонтеру на допомогу армії?
– Я не вважаю себе волонтером. Завжди кажу: у мене трудова книжка ніде не лежить (посміхається). Я просто чоловік, громадянин своєї країни, у якого є можливість допомогти, тому я це і роблю. Радий, що за час війни я зустрівся з багатьма надзвичайно цікавими й порядними людьми, яких, напевно, у мирному житті й не знав. Але після усіх подій вибудувалась комунікація серед активних громадян, які без участі держави чи ще когось зверху самоорганізувалися. До сьогоднішнього дня якщо постає якесь питання, що потребує вирішення, я знаю, що у кожному місті у мене є друзі, яким можна зателефонувати і вони прийдуть на допомогу.
Як і раніше, сьогодні на фронт ми передаємо те, що найбільше необхідне хлопцям. Вантажі почали возити з найперших днів, коли наші друзі-мінометники захищали Луганський аеропорт. По телебаченню тоді казали, що все нормально, що їх деблокували, а хлопці телефонували і розповідали, що збирають воду на брезент…
В аеропорту все було залито й підірвано цистернами з авіаційним гасом, сепаратисти постійно збивали літаки, які були єдиним шляхом доставки їжі. Хлопці по декілька днів нічого не їли, а щоб вижити, вночі розкладали брезент і збирали росу… Тоді ми й почали збір води, їжі, різних закруток для них. З часом довелось навчитись розбиратися у класифікації військової техніки – у найскладніші часи ми шукали частини до бойових машин, амуніцію, спецприлади для снайперів, якісні джипи – все, що могло допомогти хлопцям вижити.
Скільки за весь цей час було зібрано і витрачено коштів, вже й не підрахуєш. Щось я купував сам, щось давали підприємства та приватні фірми, багато людей просто писали у Facebook: «Знаємо, що ви займаєтесь доброю справою. Хочемо передати кошти, бо знаємо, що вони підуть на потреби хлопців». А у Вінниці у благодійному фонді «Подільська громада», де вже багато років я є головою наглядової ради, у нас ціла програма була «Допомога війську», у рамках якої багато простих громадян, великих організацій та шкіл об’єднували зусилля для допомоги. Хтось скидався грошима і купував автомобіль, хтось приносив продукти і все, що міг. Це була величезна комплексна робота!
Можливо, її важко зараз осягнути, але у той момент було розуміння, що потрібно долучатися до боротьби і робити все, що у твоїх силах для того, щоб покращити стан перебування бійців на війні. Я вважаю, що саме ця комунікація між громадянами і тими, хто, мобілізувавшись, став на захист держави, і спрацювала. Кожна маленька справа, у яку було об’єднано багато людей, робила дуже велику справу! І головне – все це творилось від щирого серця і з великим бажанням перемогти!
Я мав нагоду спілкуватися з інструкторами з Грузії, які навчали наших бійців. Деякі за плечима мають по 5-6 військових кампаній у різних частинах світу, але подібного явища вони ніде не бачили. Отакими величезними очима вони дивляться на наш волонтерський рух: коли є потреба, ти її озвучуєш, 2-3 дні минає – і вже маєш реальний результат.
– Що найбільше вражає під час поїздок?
– Абсолютно у кожній поїздці є те, що запам’ятовується. Не було жодної, після якої приїжджав би без емоцій. Кожна поїздка дивна, не залишає байдужим і вкотре карбує головну думку, що ми вже ніколи не зможемо бути такими, як були раніше…
А особливо вражає, якими цінними для хлопців виявилися дитячі листи! Чесно кажучи, коли ми везли перші вантажі і разом із печивом почали грузити у машини листи від школярів, у мене промайнула думка, що, можливо, краще б іще 2 коробки тушонки замість них поклали. Та потім виявилося, що саме листи особливо дорогі для наших воїнів. Багато бійців носили їх під жилетами і у найважчі моменти діставали, щоб перечитати…
Коли дорослі дядьки, які багато чого страшного бачили у житті, не соромлячись один одного, читають і плачуть над дитячими листами й малюнками – це вражає назавжди… Ті листи прості, можливо, наївні, але щирі. І саме цього нашим героям не вистачає найбільше!
– Гурт співає зазвичай веселих пісень, гумор – піднімає настрій бійцям, а з вами траплялися якісь кумедні ситуації?
– У повсякденному житті найбільше кумедних ситуацій трапляється у зв’язку з ознаками публічної професії. Де б ти не був, люди починають пізнавати і поводити себе абсолютно по-різному. От буквально недавно була весела історія. На ринку у Вінниці я купував фрукти для дітей. То два продавці між собою почали перешіптуватись: «А ти знаєш, хто це такий?..» «Звичайно, знаю! Це ж цей – відомий футболіст!» (посміхається) Мене це особливо потішило, бо у нас у Вінниці немає професійної команди і з футболістами туго. Але нічого! Людям когось все-таки нагадав і так неочікувано став відомим футболістом!
– Знаю, Ви підтримали наших спортсменів на «Іграх Нескорених», брали участь у відборах і українській частині змагань, як експерт. Як це було? Що вразило найбільше під час змагань?
– «Ігри Нескорених» для України стали перемогою духу і в той же час – у черговий раз продемонстрували всьому світу, що сьогодні у нас йде війна із зовнішнім агресором, внаслідок якої, на жаль, люди отримують травми і гинуть. На «Іграх» наші хлопці показали себе дійсно справжніми героями! Будучи самою малочисельною командою – 15 осіб – вибороли 14 медалей! І це при тому, що на «Ігри» українці приїхали вперше!
Як на мене, це унікальна форма роботи із людьми, які зазнали втрат на війні. Коли людина втрачає частину тіла чи якусь звичну функцію, у неї пропадає мотивація у житті і хлопців інколи дуже важко витягнути з цього стану. А такі от «Ігри», по-перше, ставлять перед ними нову мету, а по-друге – дають спілкування з тими, хто тебе розуміє й підтримує. Це дуже потрібні речі! Зараз взагалі стоїть питання про організацію подібних національних ігор і це дуже правильно. Впевнений, що з року в рік українська команда буде демонструвати нові перемоги!
– «ТІК» завжди позиціонував себе як команда патріотів, україномовний гурт. Як вплинули на вас квоти на радіо і телеефіри? Вважаєте їх правильними, чи ще, можливо, недостатньо квот для української музики?
– Чесно кажучи, ми за відсотком квот особливо не слідкуємо, бо більше зайняті творчою діяльністю, концертами. Для себе ми з самого початку вирішили співати принципово українською мовою, тому щось змінювати і підлаштовуватись нам не довелось. Щодо квот скажу одне: це не те питання, яке має виникати у країні на 25-му році незалежності. Все це потрібно було вирішити ще у 90-х роках і більше до нього не повертатися. Але якщо не зробили тоді, то, звісно, мусимо зараз.
Скільки українського продукту має бути у ефірах? Достатньо! А ще важливо, щоб артисти не тільки зациклювались на відсотках, а працювали над контентом. Бо як би там не було, а якщо ми будемо робити продукт, який буде мати ознаки конкурентоздатності на ринку, зростатиме й попит. Відсоток – це класно, але продукт має дотягувати до рівня, щоб здобути свого слухача, який буде готовий це все слухати по радіо і дивитися по телебаченню.
– Ви з гуртом об’їздили значну частину України. У вас є найулюбленіше місто?
– Україну люблю всю! Я ніколи не розділяв публіку, глядача і міста. У кожному місті, в кожній людині у залі є щось по-своєму цікаве. Гастрольні тури, з якими «ТІК» щороку проїжджає Україну, тим і чудові, що, граючи по великому рахунку одну й ту ж програму протягом кількох місяців, кожен день все одно стає особливим.
У кожному місті є своя самобутня атмосфера, свої традиції, своє сприйняття у людей. І це прекрасно, коли разом переживаючи гарні емоції, ми можемо відчути себе їх частинкою, а глядачі навзаєм ніби стають частинкою нашого гурту «ТІК».
– Де і як зазвичай полюбляєте відпочивати?
– Місце для мене ніколи не було важливим, головне – хто з тобою поруч. Вільний час я намагаюсь максимально приділяти своїй родині – дружині і дітям. Де б не були, що б не робили, найважливіше – бути разом. Ми любимо всією родиною поганяти м’яча, пограти у бадмінтон, з’їздити на велосипедах у ліс, подивитися цікаві фільми, розгадувати головоломки чи майструвати.
А ще одним з найкращих видів відпочинку для мене є господарювання. Коли живеш у приватному будинку, чоловічої роботи завжди вистачає! Я, як людина, що виросла у селі, не тільки її не цураюся, а й люблю. Господарювання – дуже корисна справа, яка часто допомагає впорядкувати думки. Тому коли часом треба «випустити пару», мене завжди виручає найкращий український «антидепресант» – обрізка дерев (посміхається).
Зміна діяльності – це найкращий відпочинок і для душі, і для тіла. Та й це неабияка радість – бачити, як посаджені тобою дерева, квіти й овочі підростають. Минулого року вдома я висадив близько 80 кущів троянд і багато інших оригінальних рослин: пишним цвітом буяла азалія, цвіли магнолії, плодові дерева нашого домашнього садку. А на початку вересня неабияк вимахали й гриби, які цього року я висіяв поруч із полуницею та кавунами.
– Вікторе, Ваш син цього року став першокласником. Саме зараз спостерігаються значні нововведення у системі навчання. На вашу думку це корисні зміни (без домашнього завдання, оцінювання)? Якою має бути система освіти, щоб виростити успішних і щасливих людей?
– Мій син зараз взагалі навчається за новою методикою «Інтелект України». Ця система унікальна тим, що курс інтегрований. Математика, українська й англійська мови, співи, малювання – все подається з новим підходом, у надзвичайно цікавій формі. У їхньому класі у учнів немає окремо підручників та зошитів, всі працюють у зошитах з друкованою основою. І якщо порівнювати із донькою, яка 3 роки тому пішла у перший клас, у неї після перших декількох тижнів вже не було бажання йти у школу, а син навпаки – ходить із неабияким задоволенням. Бо йому цікаво!
Щоразу він приходить з уроків і з радістю та сяючими очима розповідає, скільки цікавого вони робили. У нього немає антипатії до школи – і, як на мене, це головне! Адже особливо важливо з самого початку не відбити охоту до навчання у першачків. Бачачи реальний результат, скажу, що я однозначно підтримую такі зміни – пошуки нових продуманих методик, форм подачі навчального матеріалу, які не відштовхують, а зацікавлюють. Як педагог за освітою, у якого і мати, і багато родичів працювали у цій сфері, вважаю, що, як би там не було, а та система освіти, що була у нас ще з радянських часів, сама по собі сильна і непогана.
Багато країн, зокрема, Фінляндія, брали нашу систему освіти за основу – не починали вигадувати велосипед, а просто її вдосконалювали, забирали все непотрібне ідеологічне наповнення і додавали нові дієві методики. Подібне потрібно зробити і нам, але один раз і продумано. А не так як зараз, коли кожні 2-3 роки змінюється система освіти, а у результаті – і вчителям, і учням дуже важко зрозуміти, що було на старті і що матимемо на фініші. Найважливіше – із гарними змінами зберегти у дітей мотивацію до навчання.
– Як, на Вашу думку треба батькам виховувати дітей, щоб вони були справжніми козаками і козачками?
– Патріотизм і любов до своєї країни виховується своїм прикладом! Адже коли слова розходяться із діями, ніколи нічого доброго не вийде. У школі можна розказувати дітям, що таке державний прапор, гімн, але якщо у своїй родині діти будуть бачити зовсім інші речі, навряд чи варто сподіватися на гарний результат.
Сьогодні ми маємо розуміти: якщо не донесемо нашим дітям любов до рідної країни, не зробимо на цьому акцент, хочемо чи ні, а все одно прийде час і повернемося на початок. Все одно прийдуть нові покоління, які захочуть нових змін, які не будуть готові миритися з тим, що є у державі.
На жаль, як показує історія, це може стати приводом для чергової революції. Щоб цього не сталося, сьогодні дійсно треба багато приділяти часу і зусиль, аби маленькі українці росли патріотами з чітким усвідомленням того, якою повинна бути їхня країна. Особисто у мене в родині ми спілкуємося виключно українською мовою, співаємо і вчимо з дітьми народні пісні, подорожуємо Україною, яка насправді у нас неймовірно красива і мальовнича. Дякувати Богу, також маємо можливість подорожувати іншими країнами, щось побачити там, пізнати і порівняти. І мені, як батькові, щоразу особливо приємно, що коли діти повертаються з-за кордону, завжди кажуть: «Ні. Все-таки вдома краще!»
Також з радістю я останні роки спостерігаю, як багато знайомих, які раніше на побутовому рівні спілкувалися російською, зараз переходять на українську. Причому, роблять це свідомо! Не як дань тренду, а з чітким усвідомленням, що якщо ми не будемо спілкуватися своєю мовою, не будемо шанувати наші національні традиції, робити ті речі, що відрізняють нас, як окремий народ, не матимемо ніякого майбутнього.
Як колись казав Джон Кеннеді: кожен день потрібно прокидатися не з думкою, що держава зробила для тебе, а що ти зробив для держави! Є незмінне правило: ти мусиш щось посіяти, щоб щось пожати. Для багатьох це буде незручна правда, але ми всі тільки хочемо вічно жати, ніхто не хоче сіяти. Але ми маємо розуміти, що є закони природи, які не можна порушувати. Тому перш, ніж щось починати вимагати від держави, треба головні вимоги ставити собі.
– Побажання нашим захисникам і загалом українцям від Віктора Бронюка і гурту «ТІК».
– Бажаю нашим хлопцям, що зараз воюють в АТО, здоров’я, наснаги і витримки! А Україні і всім нам найголовнішого – щоб завжди було мирне блакитне небо, завжди колосилися хлібом жовті лани і, звичайно, щоб звучала переможна пісня! Поки ми будемо всі разом, здолаємо будь-якого ворога!