Відверте інтерв’ю “Футбол 24” з Ігорем Мельничуком – знаменитим басистом культового рок-гурту, відомого десятками невмирущих хітів, серед яких “Наркомани на городі”, “Ми – хлопці з Бандерштадту”, “Чуваки, всьо чотко!” і, безперечно, “Карпати програли футбол”.
А життя – один обман.
В кишенях павутина, в голові туман.
Другий тиждень пив тріхопол.
Карпати знов програли в футбол.
Із часу написання цієї пісні минула чверть століття, а нічого не змінилося. У кишенях, як і тоді, – порожньо, а Карпати знову програють матч за матчем.
Львів’янин Ігор Мельничук прийшов у групу “Брати Гадюкіни” на другому році її існування і взяв безпосередню участь у космічному злеті популярності. Ще до розвалу Союзу пісні “Гадів” вже звучали на кожному кроці. Потім настав період невизначеності, коли фронтмен гурту Сергій Кузьмінський боровся із наркотичною залежністю, і десятирічний період розпаду: учасники “Гадюкіних” розійшлися – кожен своєю дорогою. У 2006-му – великий камбек культової групи, яка знову возз’єдналася. Але щастя було нетривалим – Кузі не стало у 2009-му.
Розмовляємо з Ігорем Мельничуком про головні віхи історії “Братів Гадюкіних”, про їхнього легендарного лідера і, звісно ж, про футбол.
“Купував пацанам вино і цигарки – був козирним чуваком”
Ігоре, думаю, ви погодитеся із думкою, що для середньостатистичного меломана “Брати Гадюкіни” асоціюються, насамперед, із Сергієм Кузьмінським. Яким було ваше знайомство?
– Вперше я його почув у львівському Парку культури – там виступала якась група. Пісні були незрозумілі, але мені сподобався їхній клавішник, який на синтезаторі виробляв цікаві речі. Тим клавішником виявився Кузя.
А ближче ми з ним познайомилися тоді, коли приїхали на практику до наших друзів-медиків у гірське село. Там тусувався Кузя – його дівчина також була медиком. Пригадую, як крали качок у сусідів (Усміхається). Коли сиділи на горі і запікали качку, Сергій вперше виконав під гітару “Чуваки, всьо чотко” – як зараз пам’ятаю. Тобто, ми заприятелювали ще до “Гадюкіних” – у складних умовах гірського села.
Скільки літрів самогону випили тоді?
– Ми знайшли якийсь магазин і спожили там усі запаси чорничного вина (Усміхається).
Ваш творчий нікнейм – “Ковбаса” або ж “Кабасик”. Це Кузя придумав?
– Скажу вам одразу, що прізвисько “Ковбаса” не люблю. Звідки воно взялося? Коли був молодим, намагався якомога швидше навчитися грати на бас-гітарі. Не знаю, можливо я це сам придумав нескромно, але свого часу вважався у Львові потужним басистом. Підбирав партії, які ковбасив на гітарі. Ось тому називали “Ковбасіньйо”, а потім спростили до “Ковбаса”. До речі, ковбаса мені не подобається і як продукт. Так само, як сало.
Читав, що можете й на акордеоні дати вогню…
– Я граю на 12 музичних інструментах. Художник не тільки олівцем вміє малювати, а й фарбами, тушшю, клеїть колажі. Тішив себе тим, що граю погано, зате – на багатьох інструментах.
Із 13-річного віку грали на весіллях…
– Це була поширена практика. Ми всі грали і на вечорах різноманітних, і на весіллях. Я хотів собі купити хорошу гітару або ламповий підсилювач, який коштував неймовірні гроші – 700 рублів. Щоб назбирати таку суму, потрібно було якось крутитись. Але потім підсилювачі горіли, динаміки – також горіли… Заробляєш знову. У ресторанах я не дуже любив виступати, тому – весілля. Пригадуєте фільм Кустуріци “Чорна кішка, білий кіт”? У нас були не менш цікаві пригоди, ніж там.
У пісні “Весілля” є рядки: “Ми розібрали паркани і бились всі, кому не впадло”. І таке бувало?
– Серед музикантів ходила цікава легенда. Мовляв, десь біля Львова, або трохи ближче до гір, є село, в якому прийнято заради щастя молодят бити музикантів. Але ніхто не знав, як називається цей населений пункт. Тому ми завжди побоювалися, що одного разу потрапимо туди і нам наваляють “люлєй”. Гостей же багато, а нас лише 4-5.
На щастя, це село вдалося оминути. Хоча кілька разів траплялося таке, що наступного дня після весілля нас змушували грати вже о 7-ій ранку. Іноді, коли ми відмовлялися, гості бралися розбирати паркани, але до бійки таки не доходило. Екстрим!
Багато заробляли за одне весілля?
– Рублів 50-60. У ті часи моя мама заробляла трохи більше 100 рублів у місяць. Я приїжджав із весілля, купував пацанам вино і цигарки – був козирним чуваком. Загалом же всі бабки йшли на апаратуру, яка невдовзі горіла.
“Органи, без сумніву, нас “пасли”
У 1989 році ви стали учасником “Братів Гадюкіних”, які в той час вже прославилися не тільки в Україні, а й СРСР. Тоді ж на пісні львівської групи звернула увагу Алла Пугачова, вона запросила “Гадів” у Москву…
– Вона запросила нас виступити у неї на “Різдвяних зустрічах”. У той час Алла Борисівна була прогресивною жінкою, попри те, що існував Радянський Союз. Ми співали “В нашім ріднім СеРеСеРу, раз, два, три – холера”, це ж було про СРСР. Я не думаю, що зараз у Росії дозволили б виконати пісню із таким підтекстом. Пугачова, звісно, допомогла нам, за що ми їй дякуємо, але якщо дивитися на історію, то “Гадюкіни” й без того набирали обертів. Великими тиражами розходилися касети, які, до речі, продавали пірати, а не ми. Це було, як то кажуть, “циганською поштою”, “сарафанним радіо”. Йдеш ринком – грають “Гадюкіни”, йдеш центром – грають “Гадюкіни”. Співпав час і місце – люди підхопили нашу творчість.
Ще при Союзі ви поїхали із концертами в Торонто. Чи були за вами закріплені агенти КДБ? Адже це традиційна практика – спеціальні люди супроводжували у закордонних поїздках футболістів, артистів тощо…
– Якщо ці люди й були, то вони виявилися справжніми професіоналами, адже я нічого підозрілого не помітив. У нашій делегації були музиканти і представники фестивалю “Червона рута”. Таких кураторів, як у Північній Кореї, ми не мали. Хоча, без сумніву, нас “пасли”.
У Львові тоді існував Рок-клуб. Головним був Юрій Перетятко, а я – його молодший помічник. Нам ніхто не погрожував, але все було зрозуміло без слів. Нас попросили список членів клубу. А наступного дня сказали, що двоє учасників не навчаються, а один – не працює. Тобто, за один день у КДБ “прошерстили” дві сотні членів Рок-клубу.
Окрім Північної Америки “Гадюкіни” ще й Європу об’їздили пізніше – у 90-х. Чому своє турне ви назвали “Голой жопой по Європє”?
– Нам виплачували добові – франками, марками тощо. Пригадую, я це збирав докупи, економив. А потім на ті заощадження купив собі у Бельгії три відеокасети “Школа гри на бас-гітарі”. Тож можете уявити: вся моя поїздка помістилася у три відеокасети. Зараз про це смішно говорити, але в той час не було інтернету, щоб подивитися, як справжні майстри грають.
Ваша найбільш пам’ятна поїздка і найемоційніший концерт?
– З великих концертів – це 2006-й, коли ми зібралися вперше за багато років, Кузя приїхав… Повнісінький Палац спорту. Надворі – “мінус 20”. Місць не вистачає, купа людей мерзне на вулиці. Правильну річ ми зробили, що зіграли тоді.
Ну а другий емоційний, енергетичний момент – це концерт пам’яті Сергія Кузьмінського, трибют. Знову – повнісінький зал людей. Принагідно дякую всім виконавцям, які у той вечір виступали з нами. Це був епохальний концерт!
Зрештою, ми завжди виходили на концерти, наче востаннє. Для мене ніколи не мало значення – маленький клуб, чи величезний стадіон. Кожен виступ був Подією, як би це пафосно не звучало.
Як Кузя “зав’язав”
Кажете, що на сцені віддавалися повністю. Коли концерти йдуть один за одним, напевно, настає втома, спустошення. Яким допінгом стимулювали себе “Гадюкіни”?
– П’яним грати неможливо, скажу вам чесно. Це те саме, що грати “під градусом” у футбол. Запитайте будь-якого футболіста, чи зможе він бігати, якщо вип’є два стакани горілки. Серце вистрибує з грудей – образно кажучи, ти б’єш у власні ворота. Ми це також розуміли. Так само й під іншими “допінгами”. Зараз я іноді можу випити перед концертом 70-100 грамів віскі – суто для голосу. Загалом же – сухий закон. Наркотики? Вони також зайві. Сьогодні ми виходимо грати “чистими”. Кузя? Він ще в середині 90-х зав’язав із опіатами. Починаючи з 1995-го не вживав важкі наркотики.
Справді, щоб позбутися наркотичної залежності, Кузьмінський поїхав у Бельгію. Як група пережила цей період невизначеності?
– Можу розповісти про себе. Я поїхав у Польщу, щоб грати джаз. Сказав собі тоді: якщо Кузя продовжуватиме вживати, то піду з групи. Він мені зателефонував у Варшаву: “Ігорюня, все класно. Я повертаюсь”. “Кузя, – кажу. – Якщо все буде по-старому, то мені це нецікаво”. “Ні, я змінився”.
Справа не в Бельгії. Якби кожен наркоман міг поїхати в Бельгію, і повернутися звідти іншою людиною… Це не панацея. Потрібно, щоб людина сама собі сказала: “Все, я зав’язав”. До честі Сергія, його сила волі була в порядку. Скажу чесно: я не належу до пропагандистів “трави”, але мені здається, що вона більш корисна, ніж горілка. Попри те, у “чистому” стані приходять найкращі думки. Будь-який наркотик надає тобі стан самотності. Чи потрібно це?
Напевно, від’їзду Кузі у Бельгію передував якийсь конкретний випадок, що став останньою краплею?
– Думаю, це скоріше сам Кузя прийняв для себе таке важливе рішення. Він зрозумів, що може померти якщо не зараз, то через місяць. Як відомо, наркомани довго не живуть. Сергій був розумною людиною, щось перевернулося в його свідомості, і він зробив правильний вибір. Вибратися з такої ситуації, у якій перебував Кузя, вдається далеко не всім – лише десятьом зі ста.
“Бабок нема – який штраф?!”
У 1994-му вийшов третій альбом “Було не любити”. На його обкладинці – пишногруда панночка. Знаю, що з нею пов’язаний грандіозний скандал.
– Це була дівчина з Коломиї, яка вирішила стати моделлю. Наші знайомі художники упродовж трьох днів її вламували. Не знаю, які методи вони використовували, але панночка погодилася оголитись топлес. Хлопці зробили кілька фотографій і показали нам. Ми глянули і одностайно вирішили: іншої обкладинки альбому не бачимо. Оформили оригінально. На її грудях розмістили цнотливий стікер. Повну картину ти бачив лише тоді, коли виймав диск. Згодом батьки дівчини подавали на нас у суд, але нічого в них не вийшло. Красива дівчина – чому б не продемонструвати свої принади? (Усміхається).
Саме в тому альбомі є легендарний хіт “Карпати програли футбол”. Яка історія його написання?
– Це мій текст і моя музика. Коли Сергій прилетів із Бельгії, я запропонував: “Кузя, допиши другий куплет”. Тому оті слова про “голімого монгола” писав вже він. Розповім передісторію.
Я часто ходив із товаришем на матчі Карпат. У той період була якась невдала смуга: наші футболісти програли 5 чи 6 домашніх ігор. Така ситуація розривала мені серце. І от їду я трамваєм, на плечі – гітара. Квитка не купив, бо забув гроші, у кишенях – порожньо. Нізвідки вигулькнули два мужики-контролери. Вивели мене із салону. Я їх послав нахрін: “Бабок нема – який штраф?!”
Їду далі в цьому трамваї. Стою біля заднього вікна і стежу за шпалами, які виринають з-під вагона. Зненацька фраза в голові: “Житіє як доміно, в тебе завжди дупель пусто”. Наклалися Карпати – буквально вчора ходив на матч і став свідком чергової поразки – є початок нової пісні. Тож іноді для чогось значущого достатньо не придбати трамвайного квитка (Усміхається).
Ви – футбольний вболівальник зі стажем?
– Звісно, я переймаюся Карпатами, але, напевно, не достойний того, щоб вважатися їхнім вболівальником. Останнім часом не слідкую за виступами львівського клубу. Хоча чув і про інцидент в Івано-Франківську, і про нові поразки.
Безперечно, серце болить. Але якщо команда програє, то це не означає, що варто її бити. Колись кричали: “Вівці”. Правильний уболівальник повинен стійко і достойно витримувати удари долі. Інша справа, що й гравці повинні віддавати на полі всі сили. Старі Карпати так і робили, не знаю, як там зараз із самовіддачею.
Можливо, настав час написати нову пісню а-ля “Карпати програли футбол”, щоб їх струсонути трохи?
– Ой, не знаю. Я ніколи не ставлю перед собою ціль написати ту чи іншу пісню. Воно народжується саме.
Яким уболівальником був Кузя?
– Сергій ставився до спорту прохолодно. Але, пригадую, коли Кузя жив у Москві, а я заїхав у гості, він вийшов гуляти із собакою, одягнувши жовто-синій костюм національної збірної, на якому великими літерами писало “Україна”. А ще у нього був шарф львівських Карпат. Іноді він його також одягав.
Чи були серед шанувальників вашої творчості відомі футболісти, тренери, представники інших видів спорту? Такі, які б приходили на концерти “Гадів”, а потім культурно випивали з вами “по п’ятдесят”?
– Одного разу до нас у гості зайшли футболістки. Вони принесли горілку. А ми горілки не пили – вони на нас так недобре подивилися (Усміхається). Класні дівчата, але хлопці не підтримали їхню компанію. Загалом же ми зналися зі спортсменами, серед них переважно були кікбоксери і всілякі борці. Із бандитами товаришували… Наша творчість їм дуже подобалася, тож вони приходили на концерти, спілкувалися з нами. Багатьох, напевно, вже давно не стало. Хтозна, де вони.
“Кузя нагадував мені героя творів Фенімора Купера”
Статус учасника легендарних “Гадюкіних” допомагав вам поза сценою?
– Вкрай рідко використовував свої медалі і регалії, мовляв, “я з “Гадюкіних”. От зараз разом з моїм товаришем Павлом Крахмальовим пишемо музику до фільмів, і те, що ми – “Гадюкіни”, накладає додаткову відповідальність, адже від людей – завищені сподівання, очікування супермузики. Для стрічки супермузика не завжди потрібна, вона не повинна перетягувати ковдру на себе.
Як виглядав творчий процес Сергія Кузьмінського? Можливо, він сидів ночами, як Висоцький, курив цигарку за цигаркою і писав на коліні, на клаптику паперу?
– У нашій групі панували гетеросексуальні стосунки, тож я із Сергієм не ночував (Сміється). Не знаю, як він писав тексти – про це потрібно у дівчат запитати. Іноді тексти давалися легко, іноді – важко. Не було такого, що накурився “трави” і написав суперпісню.
“Гадюкіних” називали “українськими Rolling Stones”. Вам це імпонувало?
– Мені цікаво інше: як реагують Rolling Stones, коли їх порівнюють із “Братами Гадюкіними”?
У 1996-му група розпалася. Як ви пережили цей багаторічний період?
– У нас було навіть два таких періоди. Перший – із кінця 90-х до 2006-го, коли Сергій почав займатися електронною музикою і робив це дуже успішно, до речі. А другий період – коли Кузя помер (2009 рік – “Футбол 24”). Ми вже не збиралися грати, чесно. Але у 2013-му, ще до Революції, щось таке висіло в атмосфері. Я подзвонив Міші Лундіну, Паші Крахмальову, іншим хлопцям: “Пацани, давайте щось зробимо”. Так група знову повернулася – ми почали збирати пісні, матеріали. Зрештою, випустили новий альбом Made in Ukraine.
Читав, що у 2006-му поверненню “Гадюкіних” посприяв Авдій Пеналов – багаторічний кореспондент France Football…
– Авдій завжди був для нас ангелом-охоронцем. Він допомагав нам із альбомом “Було не любити”. Будь-який запис потребує коштів. У ті часи Пеналов профінансував нам студію у Львові. Зав’язалася тісна дружба. А у 2006-му він запропонував учасникам групи зібратися докупи. Ми легко погодилися, адже дуже скучили за музикою.
Чи пригадуєте свою останню розмову із Кузею?
– (Зітхає) Пригадую, але не хотів би про це говорити. Ми побачилися, звісно, у лікарні. Чесно кажучи, Кузя не всіх хотів бачити, проте, дякувати Богу, ми були допущені і мали змогу з ним спілкуватися. Багато розповідати не буду. Скажу лише, що Сергій дуже стійко все переносив. У дитинстві я любив читати твори Фенімора Купера про індіанців. Там існували персонажі, які залишалися сильними у будь-яких критичних ситуаціях. І от Кузя нагадував мені одного з таких героїв. Я не бачив у ньому жалю до себе. Ви ж розумієте, що він був дуже серйозно хворий, але достойно приймав це. Печально, що його немає з нами… Я не підберу слова, яким би можна було висловити увесь масштаб нашої втрати.
Чим зараз живуть “Брати Гадюкіни”?
– Я якраз збираюся на репетицію. У нас триває запис нового альбому, який називатиметься “Сміх і гріх”. Ми сповнені сил та ідей. Наша спільна робота – це, зокрема, продовження пам’яті про Сергія, який, я переконаний, не в пеклі, а в раю. Життя триває.
Хотів би звернутися і до наших Карпат. Потрібно вміти тримати удари, а негаразди сприймати, як дар Божий. Вони зроблять вас лише сильнішими. Ми граємо музику, Карпати нехай грають у футбол. Всім нам – сили і світла.